Двоє ковбоїв заходять у салун і бачать рекламу: “Купуємо скальпи індіянців. Один скальп — $100”.
На, вони вскочили на своїх коней — і в прерію. Женуть своїх коней щодуху — а жодного індіянця навколо. Вони злі вже, зморені.
Раптом бачать — індіанець. Ковбої його пристрелили, скальп зняли й, оскільки вже вечоріло, напнули намета поруч і заночували…
Зранку прокидається один із ковбоїв, виходть з-під намету й, потягуючись, озирається довкола. Аж тут бачить — навколо їхнього намету в бойовому фарбуванні стоять близько двохсот індіянців: тетівки натягнуті, списи й томагавки підняті, люті обличчя… Ковбой кидається до намету — будить друга:
— Джо, прокидайся! Ми — мільйонери!
Найкращий порадник.
Йде ковбой пішки пустелею. Спека, ноги ледь пересуваються, сам ледь притомний. Аж раптом він помічає що оточений з усіх сторін індіянцями, а перед ним стоїть сам вождь. І тут він починає говорити сам до себе:
-Твою ж наліво, все, мені капець!
-Чекай, в мене є план. Плюнь вождеві в обличчя.
-Ти впевнений? Може не треба?
-Плюй, плюй.
Плюнув.
-Добре. Тепер насри йому на взуття.
-Ну, як скажеш.
Насрав.
-От тепер нам точно капець.